Чи відчув хтось позитив від “мирних” переговорів, які тривають вже рік за ініціативи Дональда Трампа?
Протягом року “мирного” процесу, коли електроенергія відключається на 20-22 години на добу, це вже стало звичним явищем, а ТЕС та ТЕЦ зазнали значних руйнувань, внаслідок чого інфраструктура постачання та розподілу серйозно постраждала.
Якщо ще 1-2 роки триватимуть такі “мирні” переговори, то доведеться забути про те, що колись в Україні існувала енергетична та інша інфраструктура.
Для мене викликає сумніви аргумент, що Україна змушена вести такі переговори, аби не бути звинуваченою в агресії проти Росії, і що вона повинна постійно догоджати Дональду Трампу, інакше він не надасть зброї. Нібито зараз він її надає, а не продає, і ще через партнерів із великою націнкою, але в дуже обмеженій кількості.
Я маю великі сумніви, що в рамках переговорів, коли так званий посередник маніпулює трильйонами доларів з ворогом за нашою спиною, Росія піде на якісь компроміси, а не продовжить знищувати нашу енергосистему.
Отже, я не претендую на істину, і, можливо, я помиляюся, але здається, єдине, про що Україні слід домовлятися зараз, — це не про свої території, а про припинення вогню без жодних умов на землі, в небі та на морі, тобто про ceasefire, а вже потім про сталий мир. Натомість у нинішньому форматі діалогу ми ризикуємо залишитися без інфраструктури, миру, територій і виглядати, як унтерофіцерська вдова.
Чи не настав час відправити нашого чудового посередника за крейсером Москва в контексті поточного “мирного” процесу та припинити гратися у мир під час масового терору цивільних, вийти з цієї палати номер шість, запропонувавши йому єдиний можливий формат домовленостей на цьому етапі – “ceasefire?”.
Джерело
Про автора. Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.