Як в Україні намагаються змінити ставлення до професійно-технічної освіти, які нові спеціальності з’являються та як реформа освіти має стимулювати випускників здобувати професійну освіту
В Україні 71% роботодавців відчувають значний дефіцит кадрів, таким є результати опитування Європейської бізнесасоціації. Водночас знайти роботу за фахом українцям так само складно, як підприємствам знайти фахівця. Проблема у тому, що в Україні більшість випускників шкіл вступають до вищих навчальних закладів. Натомість ринок праці потребує фахівців, яких готують профтехи. Як змінити ставлення українців до профтехосвіти, чому цим навчальним закладам потрібні наглядові ради та чому бізнес має долучатись до створення Навчально-практичних центрів. Про це “Еспресо” розповів керівник відділу інновацій професійної фахової передвищої та вищої освіти Львівської ОВА Іван Пикус (на фото).
Іван Пикус, фото: Іван Пикус
Упродовж останніх кількох років в Україні й особливо на Львівщині активно створюють сучасні навчально-практичні центри на базі професійно-технічних закладів. Але як переконати випускників, а головне – їхніх батьків, вступати саме до профтехів, а не витрачати п’ять років на вищу освіту, а потім іти на роботу, яка цієї освіти абсолютно не потребує?
На жаль, є багато стереотипів щодо професійно-технічної освіти в Україні. Мовляв, це не модно, не престижно. Ми навіть відмовляємось від назв ПТУ та ВПУ змінюємо їх на “професійний коледж”, аби змінилось ставлення до цих навчальних закладів.
У світі людина спочатку отримує професійну освіту, а потім, якщо має таке бажання, вищу. У нас часто випускники стають заручниками бажань батьків чи когось із дорослих. Батьки готові продати пів хати, аби дитина мала вищу освіту, навіть якщо вона ніколи не працюватиме за фахом. Інвестувати в освіту – правильно. Але важливо розуміти, яку саме освіту давати дитині. Чи підходить вона їй? У нас є, може, 5-10%, студентів, які обрали свою професію свідомо. Тому насамперед нам потрібна якісна профорієнтація. Не може людина обрати професію, про яку вона нічого не знає.
Я був у багатьох профорієнтаційних центрах за кордоном, але найбільше мене вразив центр кар’єри в Естонії. Туди може прийти будь-хто, чи то школяр, чи дорослий, і пройти певні тести, практичні завдання. Наприклад, там стоїть апарат, де ви маєте взяти металеве кільце і протягнути через магнітне коло, не зачепивши. Виглядає просто. Але магніт його притягує, у когось починає дрижати рука і він уже не може провести лінію. Якщо вдається провести всю лінію, отже людина може виконувати спокійну монотонну роботу, наприклад працювати ювеліром. І таких тестів багато. Бо важливо розуміти не лише яка професія затребувана на ринку праці, на яку зарплату можна буде розраховувати, а також чи підходить вона саме тобі.
Ще один важливий аспект – соціальний. Професійно-технічна освіта в Україні безкоштовна, тому в профтехи йдуть діти з небагатих сімей, частина з них – із неповних сімей, або сім’ї перебували у складних життєвих обставинах. Їм нерідко бракує мотивації у навчанні. Часто – через комплекси, які прищеплює суспільство.
Згадайте, що, коли хтось із дітей себе некоректно поводить, кажуть: тобі нічого це світить, підеш в бурсу. Чи називають петеушником. Це неправильно. Скільки раз у житті вам знадобляться послуги юриста, а скільки слюсаря, щоб поремонтувати сантехніку, чи електрика? Ви ж хочете класних спеціалістів, то для чого знецінювати професійно-технічну освіту й тих, хто йде у профтехи?
Яка частка випускників шкіл здобувають вищу освіту, а скільки – професійно-технічну?
Якщо говорити про Львівщину, то лише десь 20–25% здобувають професійну освіту, ще десь 10% – йдуть у коледжі, тобто здобувають фахову передвищу освіту. Решта здобувають вищу освіту. Але будьмо реалістами – не потрібно стільки економістів, журналістів, скільки щороку випускають виші. Ринок праці потребує кухарів, зварників, штукатурів, плиточників тощо. Подивіться на вакансії. Там здебільшого робітничі спеціальності, лише зрідка між ними може проскочити юрист. Навіть військові спеціальності всі наближені до професійно-технічної освіти. Хіба що там потрібен відеооператор чи фотограф. Але це теж спеціальності професійної освіти. Ми її цього року впровадили у Львівському професійному коледжі прикладного мистецтва та дизайну. Вона ліцензована як фотограф, але обов’язковий елемент програми – відеоконтент.
А як визначити, скільки фахівців тієї чи іншої спеціальності потрібно підготувати? Раніше було таке поняття, як державне замовлення, але тепер заклади професійно-технічної освіти передали на місцевий рівень.
На місцях формують регіональне замовлення. Це роблять регіональні ради при ОДА. Це орієнтовно 20 людей: представники департаменту освіти, департаменту економіки, роботодавців, центру зайнятості. Найважче – це прогноз. Як на мене, неправильно, коли такий прогноз робить департамент освіти. У 2023 році ми замовили дослідження ринку праці. Інститут регіонального дослідження опитував бізнес, опитував випускників, куди вони працевлаштовуються, чи задоволені роботодавці підготовкою фахівців. Кожне з опитаних підприємство заявило, що вони недокомплектовані на 30% робітничими кадрами. Тобто ми розуміємо, що саме робітничі спеціальності затребувані, і бачимо конкретні професії, яких бракує.
У Німеччині, Чехії, Польщі, Литві створені інституції, які працюють над таким прогнозуванням. Вони мають регіональні філії, які здійснюють аналіз у регіонах. Звичайно, ми своїми ресурсами не можемо робити таке якісне прогнозування. Але ми постійно контактуємо з бізнесом, зрештою, підприємства укладають угоди про співпрацю за навчальними закладами.
Часто роботодавці скаржаться, що молоді фахівці, які приходять до них на роботу після профтехів, слабо підготовані і їх треба вчити заново. А чи готові вони долучатись до часткового фінансування закладів, які готують фахівців їхнього профілю?
Профтехосвіта – це та дорога, на якій мають зійтись бізнес і навчальні заклади, бо тут зацікавлені обидві сторони. У законодавстві передбачено, що засновник навчального закладу має забезпечити освітній процес усім необхідним. Але у нас система професійно-технічної освіти частково під управлінням міських рад, частково під ОДА. Майно досі на балансі Міносвіти, але воно уже не фінансує тих видатків, які б мали фінансувати, за винятком субвенцій на зарплату педпрацівників та НПЦ, наприклад. Через те, що все так розкидано – система профтехосвіти у складній ситуації.
Що часто бачимо, коли заходимо в профтех? Будівля 1960-1970 років, станки у кращому разі з 1980-х. Чи можна на них навчити фахівця, який зможе працювати на сучасному обладнанні, навіть якщо дуже хотіти? У нас про профтехи забули років на 25. На них не виділяли кошти, в них ніхто не інвестував. А тепер бізнес каже: фахівці не такі. Питаю керівника бізнесу, коли він востаннє був у профтеху? Каже, років 10 тому. Серйозно? Заклад готує для вас фахівців, а ви в ньому 10 років не були? Ви теж маєте бути зацікавлені у тому, щоб була належна підготовка. Не можете фінансово, прочитайте лекцію, беріть студентів на практику…
Іван Пикус зі студентками в будівельному НПЦ, фото: Іван Пикус
Водночас у нас є класні приклади співпраці навчальних закладів і свідомого бізнесу. Коли ми створювали будівельний навчально-професійний центр, долучилась відома будівельна компанія. Вони зробили ремонт, купили матеріали, інвентар. Привезли 20 тонн цементу, сумішей – хай студенти практикуються. Вони також беруть дітей на практику – і платять їм достойні гроші за проходження практики, навіть якщо учень ще нічого особливо не вміє.
Є ще один класний приклад. Нам дуже потрібні оператори верстатів з числовим програмним управлінням. Такі фахівці потрібні в тому числі для оборонної промисловості. І ми створюємо відповідний навчально-практичний центр. Нині у Львові є лише один заклад, який готує таких фахівців. І там лише по 30 дітей на кожному курсі. Студенти не розуміють цінності тої професії. Хоча нині зарплата оператора верстатів з числовим програмним управлінням стартує від $1000. Ми (держава, область, місто, донори) інвестували орієнтовно 10 млн грн. Один з роботодавців подарував цьому центру сучасний верстат за 2,5 млн грн. Бо зрозуміло, що якщо дитина вчилась на верстах минулого століття, то до такої техніки навіть не знатиме, з якого боку підійти.
Закликаємо представників бізнесу ставати членами наглядових рад навчальних закладів, які на Львівщині уже є більш як у 10 закладах. Як виявилось, серед успішних бізнесменів, мільйонерів є багато людей, хто також свого часу закінчували профтехи. Просимо: прийдіть, розкажіть дітям свою історію. Для когось це може бути доброю мотивацією, а вам це нічого не коштує.
Яка різниця між навчально-практичними центрами, які нині активно створюють в Україні, і професійними хабами?
Професійні хаби спрямовані на профорієнтацію. Їх створюють у рамках швейцарського-українського проєкту Decіde, через який уряд Швейцарії фінансує розвиток професійної освіти в Україні. У кожній області визначені заклади, на базі яких створюють хаби. У Львові буде один профорієнтаційний хаб. Там майбутні студенти зможуть себе протестувати на різних тренажерах, симуляторах, аби обрати майбутню професію. Наприклад, спробувати приварити метал. Буде кар’єрний консультант, який допомагатиме обрати фах, враховуючи показники тестувань, в тому числі фізичних.
Навчально-практичні центри – це фактично модернізовані виробничі майстерні для кількох дотичних професій. Такі центри почали створювати з 2018 року. З початком повномасштабного вторгнення державне фінансування на два роки заморозили. Але у 2023 році на НПЦ було виділено 45 млн з обласного бюджету. У 2024 році ми через конкурс залучили 55 млн грн з державного бюджету, а загальна сума інвестицій на НПЦ склала 88 млн грн.
Скажімо, є спеціальність “Слюсар з ремонту колісних ТЗ”. Це працівник СТО. Отже, наше завдання створити для студентів НПЦ, який фактично буде схожим на сучасне СТО. Аби потім випускники, які йдуть працювати у сервісні центри, не плакали там біля підйомника, бо не знають, яку кнопку натиснути, щоб не впустити авто за 100 тис. доларів.
НПЦ – нове дихання для закладів. Ми використовуємо їх у промоційних роликах, бо, коли учні бачать нове обладнання, ремонт, сучасні класи теоретичної підготовки, а не старі обшарпані приміщення, вони хочуть там учитись. І це також елемент профорієнтації, бо часто ми обираємо очима.
Як приклад – Сокальський професійний ліцей. Там раніше вчилось 250 дітей. Ми бачили, що заклад занепадає. Прийшла нова керівниця, і заклад змінився до невпізнання. Львівська ОДА фінансувала створення НПЦ, вони залучили фінансування GІZ у рамках проєкту трансформації вугільних регіонів, тож тепер мають модернізований харчоблок, гуртожитки. У цей заклад повірили – тепер там навчається 450 дітей. У рамках проєкту Decide там також створюють кулінарний хаб.
У нас є професія вітражник. Ми надихнулись досвідом Чехії і створили сучасний центр за напрямком “Вітражне мистецтво” на базі Львівського професійного коледжу прикладного мистецтва та дизайну (раніше Вище професійне художнє училище, – ред.). І треба відзначити колектив закладу – вони дуже круто його організували, цей центр. Так, це вузька спеціалізація, але такі вироби завжди мають поціновувачів.
Навчально-практичний центр вітражного мистецтва, фото: Іван Пикус
Багато хто ставиться до поліграфії як до чогось, що відмирає. Сучасна поліграфія – це не лише газети та журнали. Це також книжки, принти на будь-чому, логотипи. І це теж буде затребуване. Тому на базі Львівського професійного коледжу сфери обслуговування та поліграфії створили НПЦ цифрового друку – з потужними 3D-принтерами, цифровим обладнанням.
Упродовж останніх кількох років високі зарплати пропонують в агросекторі. Наскільки розвивається профтехосвіта у цьому напрямку? Адже сучасне сільське господарство – це також високотехнологічна галузь.
Так, технології в агросекторі дуже важливі. Тому ми навіть ліцензували нову професію – оператор керованих літальних апаратів. Це напрям агродронів, адже їх у сільському господарстві уже давно активно використовують для оприскування полів тощо. І там зарплати від 40 тис. грн. Ми зав’язали співпрацю з одним із роботодавців, який готовий брати на практику дітей.
У селі Галицьке (раніше Червоне) за кошти державної субвенції на базі професійного агротехнічного коледжу 2021 року створили НПЦ, придбали для них новий комбайн, трактори, різні підвісні обладнання для обробітку землі, бо у них є власна земля. Але тоді агробізнес не дуже фінансово долучився до створення цього центру. Так, вони готові були давати насіння чи добрива, але не більше. При цьому допомагають переважно фермерські господарства, а не крупні агрохолдинги. Ми плануємо облаштувати сучасну навчальну теплицю на базі одного з закладів.
Навчально-практичций центр цивільних дронів, фото: Іван Пикус
Окрім операторів цивільних дронів, які ще нові професії з’явились у профтехах?
Комп’ютерна діагностика автомобілів, альтернативна енергетика. У нас є центр альтернативної енергетики у Шептицькому, який ми створили спільно з GIZ та міською радою Шептицького. У цьому центрі є сонячна станція на даху, теплова помпа, закопана на 60 м в глибину в землю, вітряки. Тобто є енергія сонця, землі та вітру. Там готують фахівців за спеціальністю “електромонтер з ремонту та обслуговування сонячних електроустановок”. Це нова професія, яку також ми ліцензували. І вона має великий попит – студентів обирали за конкурсом. Вступали навіть діти зі східних областей, бо це перспективний напрям. Завдяки цьому центру в нас з’являться фахівці, які зможуть встановити сонячну станцію та знатимуть, як її далі обслуговувати.
Поруч є центр з підготовки операторів цивільних дронів. І це логічно, бо сонячні станції у промислових масштабах – це гектари. І складно все обходити пішки, аби перевірити, чи нема десь тріщин.
До речі, раніше була спеціальність “Оператор комп’ютерного набору”. Ми її ліквідували, натомість тепер є “Оператор програмного забезпечення”. Тут ретельно пропрацювали з львівським ІТ-кластером та навчально-методичним центром, які допомогли проаналізувати освітню програму. Підказали, що з неї треба викинути як морально застаріле, що додати.
Тобто частину ІТ-спеціалістів також можна готувати на базі профтехосвіти?
Безперечно. Львівська обласна адміністрація, Львівська міська рада, IT-кластер і ВПУ № 29 спільно створили класний проєкт, і уже маємо результати. Студенти цього закладу уже створюють чат-боти, створюють сайти. Я був у журі на захисті проєктів. Виходить другокурсниця, яка як проєктну роботу зробила сайт для будівельної компанії. І каже: знаєте, мені за цю роботу 200 доларів заплатили. Це ж круто. Бо це круті діти, круті викладачі. Там посилили компонент англійської, тож вони вже починають захищати проєкти англійською. Це – сучасна профтехосвіта.
Чи зможе реформа освіти, яка має початись з 2027 року, стимулювати більше учнів іти спочатку у профтехи, а уже потім думати про вищу освіту?
Давайте відверто. Є багато учнів, які з задоволенням пішли зі школи після 9-го класу. Вони розуміють, що їм вища освіта ні до чого. Але батьки тягнуть далі. Учителі, особливо в сільській місцевості, де мало учнів, також просять батьків залишити учнів до 11 класу. Як буде після реформи? Усі вчаться до 9-го класу, а далі хто хоче отримати вищу освіту – іде в академічний ліцей, інші – у профтехосвіту. До речі, після профтеху також можна буде вступити до вишу, але студент уже матиме фах.
Ця реформа не матиме сенсу, якщо дітей зі слабкими балами тягтимуть в академічні ліцеї. Тому важливо грамотно вибудувати мережу академічних ліцеїв за певними профілями, наприклад математичний, гуманітарний, можливо, мистецький, спортивний. І там має бути дуже якісна підготовка за цими профілями. Також до цього часу треба підготувати якісну мережу сучасних профтехів. Та найголовніше – треба змінювати ставлення до професійно-технічної освіти в Україні.