Мустафін про історію та крах венеційської монополії на скло
Чому Венеція виграла і як програла “війну за скло”
8 листопада 1291 року Велика Рада Венеційської республіки вирішила зосередити усі майстерні з виробництва скла, яким вже тоді славилася ця “володарка морів”, подалі від центральних міських кварталів – на острові Мурано.
Розпорядження було жорстким – будь-які склодувні і в самій Венеції, і в її володіннях на суходолі (а вони згодом поширилися на чималі території – до Бергамо і Ріміні) були зачинені, або ж навіть зруйновані.
Якби ішлося лише про одне місто – це рішення можна було пояснити намаганням убезпечити містян від пожеж (при виробництві скла використовували відкритий вогонь) або ж неприємних чи дратівливих запахів (саме тому на Джудекку зрештою перенесли майстерні з обробки шкіри).
Але зі склом провідним мотивом, вочевидь був, інший – зберегти в таємниці технології, що робили венеційські скляні вироби такими жаданими і дорогими для інших мешканців континенту.
Іноді кажуть про “скляну монополію” Венеції у тодішній Європі. Однак встановлювати правила її влада могла лише для власних земель і свої підданих.
Для того, щоб заборонити виготовляти скло комусь за межами республіки, а головне – домогтися виконання заборони, у Венеції — попри її багатства та чималий вплив — не було жодних важелів (хоча, звісно, її урядовці могли про щось подібне мріяти).
Середньовічний склодув, фото: Вікімедія
Власне, скло в цей час виробляли й в інших країнах Європи – але воно здебільшого було досить грубим, “лісовим”, як його зазвичай називають, облаштовувати склодувні саме в лісі було зручно та відносно безпечно.
Скляні вироби можна було завозити й зі Сходу – з Персії, Сирії, Єгипту, Візантії. Щоправда, і коштували вони чимало. Ще й могли в дорозі побитися – товар все ж був крихкий.
Тож, якщо Венеції і вдавалося здобути монопольне становище на ринку – то радше тому, що її скло було якіснішим, аніж в сусідських виробників, витонченішим в усіх сенсах цього слова, але при цьому виготовляли його значно ближче до західноєвропейського споживача.
Технології, звісно, спочатку були запозиченими – але до певного часу це теж було перевагою: споживачі надавали перевагу тим виробам, які були схожі на східні. Та й навчалися італійці швидко.
В XII-XIII сторіччях вони не просто намагалися копіювати методи іноземних майстрів, а самих майстрів заохочували переселятися до Венеції, іноді й примусово – після розгрому Візантії “ясновельможна республіка” прихопила собі чимало її володінь і три восьмих самого Константинополя.
Це не означало, що венеційці обмежувалися копіюванням. Венеційці не просто опанували, а й вдосконалили візантійські методи виробництва і вже невдовзі почали доповнювати їх власними винаходами.
Завдяки записам майстра Антоніо ді П’єро, датованим 1390 роком, відомо про виробництва “латтімо” – “молочного скла“, що було схоже на порцеляну. У 1455 році права на виробництво “кришталевого скла” отримав майстер Анджело Баров’є. Цікаво, що сам Антоніо був пізанцем, та й рід Баров’є був не місцевим, його свого часу змусили переселитися на Мурано з Тревізо.
Втім, чим “ексклюзивнішими” були місцеві вироби, тим суворішим ставав контроль над поширенням, або ж, точніше, непоширенням власне венеційських технологій. “Ув’язнення” склодувів на Мурано було одним з елементів системи. Але не єдиним. Клітку намагалися зробити “золотою” – збірка численних привілеїв місцевих майстрів, власне, так і називалася. “Золотою книгою”.
По суті ремісників цього фаху прирівняли до шляхтичів – аж до права носити зброю і можливості родичатися із родовою аристократією.
А тих, хто при цьому все ж намагався “вислизнути”, чекали неприємності. Подейкували, що майстри, яким вдавалося залишити Венецію, і які спробували облаштуватися й тим більше створити виробництва в інших країнах, зазвичай гинули за незрозумілих обставин. Це, звісно, може бути легендою, але наважувалися на втечу і справді лише одиниці.
Втім, надовго утримати технології під контролем і тим більше в цілковитій таємниці мало кому вдавалося. Вважають, що й венеційській “скляній монополії” поклало край промислове шпигунство – хай навіть тоді й терміну такого не існувало. Перші майстерні, що почали виготовляти скло у “венеційському стилі”, з’явилися за межами Італії в XVI столітті. Засновували їх торгівці муранськими виробами, яким вдавалося виманити, якщо не викрасти, одного чи кількох тамтешніх склодувів.
Втім цікаво, що працювали ці майстерні могли лише під надійним “дахом” – королів чи навіть імператорів (як це сталося з виробництвом, створеним у 1534 році в Тиролі Вольфгангом Вітлем), сваритися з якими “ясновельможній республіці” було б собі дорожче. А наймасштабнішу операцію з вивезенням майстрів з Мурано – за всіма правилами військо-розвідувального мистецтва — організував ніхто інший як контролер фінансів Людовіка XIV Жан-Батист Кольбер.
Втім, є й прозаїчніше пояснення програшу Венеції у цій “скляній війні”. Адже інші європейські виробники теж не сиділи, склавши руки. Можливо тому, що ці руки, на відміну від венеційських, не були зайняті тим, щоб тримати широко розкритими кишені — для отримання прибутків від монопольних схем, створених попередниками (ця хвороба є й справді поширеною серед монополістів).
Не маючи “золотої ложки в роті”, конкуренти змушені були працювати інтенсивніше, експериментувати, вдосконалювати власні технології і – як наслідок — все частіше досягали результатів, що перевершували здобутки венеційців.
А самі венеційці, вочевидь, зарано заспокоїлись і зосередились на звичайному зароблянні грошей. Проґавивши момент, коли споживачі наважилися обрати інших. Богемців, скажімо. Їхнє скло стало популярнішим за здавалося б “неперевершене” венеційське в тому ж XVII столітті. Раніше за спецоперацію Кольбера. І без жодної допомоги його шпигунів.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.