Малуха про те, чому приватні підприємства є ефективнішими за державні
"Не треба приватизувати, треба просто державу зробити ефективнішою"
Новина про недавню приватизацію готелю “Україна” у Києві за 2,5 млрд грн викликали певну хвилю коментарів, мовляв, навіщо приватизувати, держава теж може бути ефективним власником (треба, щоб просто держава була ефективнішою), а ось з приватизованим “Дніпром” совок теж лишився тощо.
Один із найжахливіших наслідків радянської окупації та залишків совкового мислення — це свята віра в державу. Держава повинна забезпечити житлом, держава повинна забезпечити якісною вищою освітою, держава повинна забезпечити безоплатною медициною і дати справедливі пенсії. А ще один вимір віри у “святу державу” – це те, що держава може бути ефективним власником.
У дискусії виникла теза, що не варто боротися з державною власністю (тобто передавати її в приватні руки), а треба зробити державу ефективнішою. Гарне гасло для “Квіткового міста”, де жив Незнайко. Щоб зробити державу ефективнішою, треба зробити “менший розмір” держави, або зменшити перерозподіл ВВП державою. Сюди також входять державні підприємства.
У 2023 році з 2995 держпідприємств лише 18% приносили прибуток в бюджет. Решта або не працювали, або не звітували, або були збитковими. І навіть ті, що приносять прибуток не факт, що працюють ефективно (тобто дають максимально можливі прибутки).
Те, що держава неефективний власник і держпідприємства часто є фігурантами корупційних скандалів, помилкових рішень, банкрутств — не суто українська історія. Індія, Бразилія, африканські країни, Малайзія, Таїланд, навіть США мають в цьому досвід (Union Pacific).
Тому головна мета приватизації — не заробити гроші з продажу державних активів, а передати їх до більш ефективного приватного власника. Так, приватний власник може бути неефективним. Його так само може обдурювати, грабувати менеджмент. Але всі наслідки за корупційні дії несе приватний власник своїм гаманцем, а не платник податків як у випадку з держвласністю.
Саме тому у великих приватних компаніях існують наглядові ради (які ніяк не можуть запустити на державних підприємствах України), саме там жорсткі процедури закупівель, саме тому там проходять щорічний фінансовий аудит незалежним аудитором. Бо власник/акціонери мусять весь час тримати руку на пульсі, аби його бізнес не збанкрутував. Протягом всієї історії незалежності збиткові державні підприємства брали кредити в державних банках, їх не повертали, кредити списували за кошти платників податків, потім ті ж самі ДП знову брали кредити й так по колу.
Державні підприємства формально належать народу. Тобто усім і нікому. В українських реаліях призначення на керівні посади урядом — це політичне рішення, а не бізнесове (це б мали змінити наглядові ради, але ж ми бачимо, як політичне керівництво вміло ламає через коліно наглядові ради — Нафтогаз, Укранафта, Укренерго).
Тобто умовний СЕО Нафтогазу має виконувати політичні рішення (замороження тарифів для населення коштом накопичування боргу та відсутністю прибутку), а не працювати заради прибутку.
І це я опускаю можливі корупційні зловживання.
Знову ж повторюся: за всі неправильні рішення керівництва держпідприємств несе відповідальність (своєю кишенею) платник податків. Навіть за “справедливі тарифи” для всього населення: у 2016 році Ціна держави порахувала, у разі ринкових цін на газ у попередні роки далося б мати курс гривні 18,5 грн/$.
Державні підприємства є одним із головних джерел генерування корупційного кешу, яким потім підкуповуються політики, чиновники, правоохоронці, медіа, громадянське суспільство тощо. Тобто ДП — це кормова база корупції. Тому приватизація — це ще можливість зменшити корупцію в країні.
Джерело
Про автора. Микола Малуха, спеціаліст з інтернет-комунікацій, блогер
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.