"У мене в голові є червона лінія, коли я перестану тиснути на Україну та введу санкції проти Росії, але я не скажу вам, що це за червона лінія", – сказав Трамп. А далі, може, подумав…
“…Бо я сам не знаю. Вона постійно рухається. Ви ж знаєте, що я маю унікальний мозок. Такого ні в кого немає. І всі мені завжди кажуть: “Сер, у вас унікальний мозок. Ми не зустрічали нікого з таким мозком“. І Меланія мені це каже.
І мій мозок унікальний, і червоні лінії там будуються унікально. І вони змінюються. Вони рухаються. Вони динамічні. Я прокидаюсь зранку і не знаходжу червону лінію на місці, а потім бачу її в іншому, і вона вже зелена. Як світло світлофора, що дозволяє їхати.
Мій міністр фінансів, цей розумний хлопець, постійно каже мені: “Сер, це геніально. Це створює стратегічну невизначеність“. І він правий. Я знаю, про що він говорить. Я живу у цій стратегічній невизначеності. Тому я найкраще у світі укладаю угоди.
Подивіться, як я з’їздив на Близький Схід. Ці хлопці в сандалях люблять мене. Вони укладають угоду за угодою. Вони люблять мене. І мені байдуже, що вони там роблять, і чому я там не бачив жінок.
Це Байден не міг укласти угоди з ними, бо йому постійно треба було питати: а чому ти розрізав того хлопця? Яка, до біса, різниця? Це їхній хлопець. І це лише один хлопець. Не дуже приємний, до речі. Він не американець. Мені байдуже, коли вони ріжуть неамериканців. Це не наша війна. Як і війна Росії та України. Це далеко. Ми не маємо виписувати їм чеки. Це не наша проблема. Хай зустрічаються, хай вирішують. Я маю добрі стосунки з ними, особливо з Путіним, бо він чудовий хлопець, просто він помилився і застряг у багнюці. Такого не сталося б, якби я був президентом. Але ми укладемо угоду з ним. Це буде прекрасна угода…”
Насправді це ж усе було дуже очікувано. Що саме так і буде. І рік тому в разі перемоги Трампа ми могли саме цього чекати. Якщо самі себе не обманювали, не створювали самі собі невиправдані очікування. Хоча багато хто створював.
І останні місяці ми тішили себе ілюзією, що прийде момент і Трамп розізлиться на Путіна. Чому? Бо нам цього дуже хотілося. Але ми бачимо, що він не тільки не готовий публічно злитися на Путіна – він навіть не готовий грати роль доброго поліцейського за наявності злого поліцейського, що вводить санкції.
Це розчаровує Україну. Це розчаровує європейців. І показує, в якому сценарії ми будимо жити далі.
Це не помиральна яма, ні.
Але це нова реальність. Де дорослі в кімнаті — це лідери ЄС. Де допомога йде від ЄС. І військова і фінансова. А ще Канада, Японія. Австралія. І так, без допомоги Україна не може витягнути.
І це та сама стратегічна невизначеність відносно поведінки США. Щоб зменшити її, щоб мінімізувати потенційну шкоду, треба постійно говорити з Трампом. Це неприємно, але потрібно. Для чого, якщо він не хоче вводити санкції та давати підтримку? Щоб лишати його принаймні на поточних позиціях. Щоб він не відходив далі й далі, далі й далі. Бо невідомо, куди б це його могло привести. Особливо на тлі неймовірного бажання укласти угоду з Путіним. Що, судячи з усього, вже стає важливішим, ніж отримати примарну нобелівську премію миру. Яку в голові Трампа йому можуть і не дати через змову лібералів у Скандинавії.
Джерело
Про автора. Сергій Фурса, інвестиційний експерт, блогер.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.