Енергетика як інструмент геополітики – блог Михайла Пиртка
Як енергетика стала інструментов геополітики (фото: Getty Images)
Про те, як енергетика стала ключовим інструментом глобальної політики та переформатувала союзи, залежності й вплив провідних держав, змінюючи правила гри на світовому ринку, – у блозі експерта з енергетики Михайла Пиртка.
У 2025 році енергетика остаточно перестала бути лише економічною категорією – вона стала головним інструментом глобальної політики. Після кількох років воєн, санкцій і прискореного “зеленого переходу” світ увійшов у нову фазу енергетичної геополітики, де межі між союзниками й конкурентами часто розмиті.
Європа намагається зберегти баланс між декарбонізацією та енергетичною безпекою. США використовують нафту й скраплений газ як “енергетичну зброю демократій”. Китай формує власні ланцюги постачань у Африці, Латинській Америці та Південно-Східній Азії. А країни Близького Сходу, передусім Об’єднані Арабські Емірати, показують, що навіть традиційні експортери нафти здатні перетворитися на глобальних лідерів “зеленої” трансформації.
Світова енергетика більше не ділиться на “чисту” та “брудну”. Її справжній поділ – між системами, які формують політичний вплив, і тими, що на нього реагують. У 2025 році саме вибір партнерів і напрямів співпраці дедалі частіше визначає економічну вагу держав і регіонів.
Коли “зелена мрія” зустрічає енергетичний дефіцит: як ЄС шукає баланс
Європейський Союз увійшов у 2025 рік із найбільшою енергетичною перебудовою в історії континенту. У 2023 році ЄС забезпечував власним виробництвом лише близько 42 % від загального обсягу споживання енергії, тоді як 58 % припадало на імпорт.
Відмова від російських енергоносіїв, запроваджена як вимушений крок після 2022 року, поступово перетворилася на довгострокову політику енергетичної безпеки. Проте на практиці “незалежність” не означає самодостатність – радше зміну географії залежностей.
Норвегія, Катар і США стали ключовими постачальниками газу до ЄС, переважно у формі зрідженого природного газу (LNG). За даними Міжнародного енергетичного агентства, лише у першому півріччі 2025 року імпорт LNG до Європи зріс приблизно на 20 млрд м³, або на 25 % у порівнянні з аналогічним періодом минулого року.
Нові термінали в Німеччині, Польщі та Нідерландах створили альтернативну інфраструктуру постачань, але одночасно викликали нову хвилю дискусій: наскільки “зеленою” може вважатися енергетика, що спирається на транспортування викопного палива через океан.
Темпи декарбонізації залишаються нерівномірними. Франція активно розвиває ядерну енергетику як головне безвуглецеве джерело. Німеччина, попри відмову від атомних станцій, стикається з дефіцитом стабільної потужності та зростанням імпорту електроенергії. Польща поки спирається на вугілля, але водночас готується до запуску першого модульного ядерного реактора у партнерстві зі США.
Проблема спільної політики полягає в тому, що енергетичний перехід відбувається з різною швидкістю. Для одних держав “зелений курс” – політична необхідність і відповідь на кліматичні виклики, для інших – ризик втратити промислову конкурентоспроможність. Розрив між північчю та півднем Європи, між старими і новими членами Союзу, між виробниками та імпортерами енергії лише поглиблюється.
У результаті формується подвійна реальність: офіційна риторика Брюсселя залишається кліматичною, тоді як реальна енергетична політика держав усе частіше повертається до прагматизму. У новій геополітиці 2025 року виграють не ті, хто швидше декарбонізується, а ті, хто зберігає контроль над джерелами постачання та технологіями генерації.
США: енергетика як нова зброя впливу
У 2025-му Сполучені Штати Америки остаточно закріпили за собою статус енергетичної наддержави. Країна, яка ще два десятиліття тому імпортувала нафту з Близького Сходу, сьогодні диктує правила на глобальному ринку скрапленого газу (LNG) і швидко набирає ваги в технологіях “зеленої” генерації.
Після вторгнення Росії в Україну енергетика стала для Вашингтона не просто галуззю економіки, а важливим елементом зовнішньої політики. Термінали експортного LNG у штатах Техас і Луїзіана працюють на повну: за даними U.S. Energy Information Administration у 2024 році США експортували приблизно 11,9 мільярда кубічних футів на день (Bcf/d) зрідженого газу – найбільший показник у світі.
Ключова трансформація полягає в тому, що експорт енергоносіїв поєднується із промисловою політикою. Закон Inflation Reduction Act (IRA) став найбільшим пакетом державної підтримки “зеленої” промисловості в історії США. Сотні мільярдів доларів спрямовано на виробництво батарей, сонячних панелей, електромобілів і біопалива, що повертає частину виробничих ланцюгів до Америки.
Європа сприймає це не лише як “зелену революцію”, а й як форму економічного протекціонізму: капітал і технології повертаються через Атлантику. Проте для США це стратегія довгого циклу – зробити енергетичну незалежність одним із стовпів геополітичної сили.
Сьогодні Вашингтон впливає на міжнародні рішення не лише через санкції чи дипломатію, а й через потоки енергії: для союзників це підтримка, для опонентів – важіль. Саме тому метафора “енергетична зброя демократій” отримала реальний зміст у 2025-му.
Китай і Глобальний Південь: нова енергетична географія
Поки Захід сперечається про межі “зеленого переходу”, Китай тихо, але системно вибудовує власну архітектуру енергетичної безпеки. У 2025 році Пекін це вже не просто великий споживач, а центр тяжіння для нових енергетичних альянсів у форматі BRICS+ та ініціативи “Пояс і шлях”.
Модель Китаю відрізняється від західної у двох ключових аспектах. По–перше, він не ставить чіткої межі між “традиційною” та “зеленою” енергетикою: Пекін інвестує водночас у вугільні електростанції, сонячні ферми, атомні реактори й інфраструктуру для зрідженого газу (LNG). По-друге – він прагне контролю над ланцюгами постачання, а не лише над власним виробництвом.
Через масштабні інвестиції в Африці, Латинській Америці та Південно–Східній Азії Китай забезпечив собі доступ до літію, кобальту, нікелю й рідкісноземельних металів – без яких не обійдеться “зелене” виробництво.
Наприклад, у Демократичній Республіці Конго китайські державні компанії контролюють понад 80 % видобутку кобальту. А за перше півріччя 2025-го китайські проекти в межах ініціативи “Пояс і шлях” в енергетиці досягли близько 42 млрд доларів інвестицій – ріст удвічі вищий порівняно з таким же періодом 2024-го.
У межах цього підходу BRICS+ поступово перетворюється на енергетичний “клуб”: Саудівська Аравія і Іран постачають нафту, Бразилія – біопаливо, Росія – газ і технології ядерного циклу, а Китай – фінанси, технології та ринки збуту. Це вже не класичний військово-політичний блок, але саме він визначає нові правила гри у світовій енергетиці.
Для прикладу, Індія виступає балансуючим гравцем: приймає китайські інвестиції, але не намагається перетворитися на повністю залежну від Пекіна країну, а водночас нарощує власну промислову базу і ВДЕ.
У 2025-му Китай задає темп. Його вплив базується не на прямій силі, а на технологічній присутності і ресурсній вузькості – від електромобілів до сонячних панелей, що встановлюються в десятках країн. Нові залежності вже мають не нафтову, а кремнієву або літієву природу.
Близький Схід і нова роль ОАЕ: від експортерів нафти до експортерів майбутнього
Об’єднані Арабські Емірати стали головним винятком у регіоні, який десятиліттями асоціювався лише з нафтою. У 2025 році вони демонструють, що навіть традиційна енергетика може стати фундаментом технологічної й кліматичної модернізації.
Стратегія UAE Net Zero 2050 і програма Vision 2030 змінюють економічну модель країни: замість простого експорту сировини Емірати інвестують у водневі кластери, сонячну енергетику, опріснення води та еко-архітектуру міст. Наприклад, державна платформа зазначає, що до 2030 року країна планує інвестувати AED 150-200 мільярдів (приблизно 40-55 млрд доларів) у відновлювані джерела енергії.
Проект Masdar City – колись футуристична концепція у пустелі – сьогодні служить реальною платформою для випробувань технологій сталого розвитку: від матеріалів з низьким енергоспоживанням до автономного громадського транспорту.
ОАЕ використовують свою нафтову спадщину як стартовий капітал для переходу в нову епоху. Доходи від експорту нафти спрямовуються у глобальні “зелені” інвестиції: лише в переддень COP28 видання публікували що державні компанії еміратів пов’язані з майже 200 млрд доларів інвестицій переважно у чисту енергетику. Це робить країну одним із найвпливовіших інвесторів у сфері технологій низьких викидів.
На відміну від багатьох західних моделей, де екологічна трансформація створює соціальні чи політичні напруження, в Еміратах вона має державну єдність мети. Енергетична стратегія там розглядається не як компроміс між економікою і кліматом, а як інструмент підвищення міжнародного статусу. Саме тому ОАЕ стали майданчиком для глобальних переговорів: у фінальних рішеннях COP28 вперше згадано підхід до поступового припинення викопного палива – “початок кінця ери викопного”.
При цьому країна не відмовляється від своєї енергетичної ідентичності. Вона не намагається “покаятися” за нафту, а переосмислює її – як ресурс розвитку, освіти і впливу. У цьому підході – ключ до стабільності на Близькому Сході: коли багатство не просто спалюється, а спрямовується в майбутнє.
ОАЕ – це приклад того, як держава може залишатися частиною нафтового світу, але при цьому задавати стандарти “зеленого” лідерства. І саме цей синтез робить їх не просто енергетичним гравцем, а архітектором нової ери ресурсного розвитку.
Африка і майбутнє енергетики: новий фронт світових альянсів
Африка у 2025 році стала тим, чим Близький Схід був у середині XX століття: континентом великих енергетичних надій і одночасно – місцем ризиків нових залежностей. Тут переплітаються інтереси Китаю, Європи, США та арабських монархій – кожен із гравців бачить у регіоні не тільки джерело сировини, а й політичний потенціал.
Для Європи Африка – це ключ до зеленої енергетики майбутнього. Наприклад, такі країни як Марокко, Єгипет, Намібія та Мавританія розвивають великі сонячні й вітрові ферми, орієнтовані на експорт “зеленого” водню.
Згідно з дослідженням, Африка має суттєвий потенціал для виробництва водню з ВДЕ – низькі витрати на сонячну та вітрову енергію створюють умови виграти цю гонку. Європейський Союз вкладає у ці проєкти, намагаючись створити ланцюг постачання, який зменшить залежність від Близького Сходу й Азії.
Але за цим криється знайомий ризик – нова форма енергетичного неоколоніалізму: технології належать Заходу, прибутки – транснаціональним корпораціям, а місцеві громади часто отримують мінімальні вигоди.
Китай діє інакше: кредити, дороги, порти, заводи – в обмін на доступ до ресурсів. Його проекти менш гучні на перший погляд, але стратегічно продумані: контроль над родовищами літію, кобальту, марганцю та урану створює довгострокову технологічну перевагу для Китаю.
Арабські інвестори також дедалі активніші: Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та Катар фінансують енергетичну інфраструктуру в Східній Африці, поєднуючи свої ресурси із європейськими технологіями. Таким чином формується трикутник співпраці: “ЄС-Близький Схід-Африка”, який має потенціал визначати енергетичну карту світу на наступні десятиліття.
Проблема в тому, що за всіма цими великими проектами поки що бракує справжнього африканського голосу. Якщо континент не отримає власних механізмів контролю, його енергетичне майбутнє може перетворитися не на історію розвитку, а на повторення минулого – коли ресурси працюють не на місцевий прогрес, а на зовнішній вплив.
І все ж Африка має шанс бути не постачальником сировини, а центром нової енергетичної системи. Її природний потенціал – сонце, вітер, гідроенергія, біомаса – робить цей континент одним із найбільш перспективних майданчиків для переходу від експорту сировини до експорту енергії. Саме тут вирішуватиметься, чи стане XXI століття століттям справжньої “зеленої рівності”, чи черговою епохою перерозподілу впливу.
Підсумок
Світова енергетика у 2025 році – це складна система нових зв’язків і старих суперечностей. Відмова від викопного палива не зробила держави незалежними, лише змінила характер їхніх взаємозалежностей.
Європа вчиться жити без російського газу, але тепер залежить від постачання зрідженого газу, критичних металів і технологій. США використовують власні ресурси та “зелені” субсидії, щоб утримати промислову перевагу і вплив на союзників. Китай, натомість, будує мережу економічних і технологічних зв’язків через інвестиції в країни Азії, Африки та Латинської Америки.
На цьому тлі Об’єднані Арабські Емірати стали прикладом країни, що зуміла перетворити нафтовий капітал на інструмент розвитку. Їхній досвід показує, що модернізація можлива без руйнування традиційної енергетики – якщо вчасно вкладати у нові технології та освіту.
Африка, зі свого боку, стає головним полігоном майбутнього. Тут вирішується, чи зможе світ перейти до “зеленої” енергетики без повторення колоніальних схем, де ресурси і вигоди розподіляються нерівномірно.
У новій геополітичній реальності важливо не стільки мати ресурси, скільки вміти ними розпоряджатися – раціонально, передбачливо й у довгостроковій перспективі.