Данилишин висловився щодо концепції воєнної економіки України.

Війна змінює все. Вона трансформує пріоритети держави, структуру попиту, поведінку бізнесу, логіку бюджету, роль банківської системи, навіть саме сприйняття економічної політики

У мирний час економічні показники оцінюються за темпами зростання, інфляцією, інвестиціями, зайнятістю, продуктивністю. У воєнний період до цього додається ключове питання: чи здатна економіка витримати навантаження, забезпечити фронт, зберегти тил і закласти основи для майбутнього відновлення.

Саме тому Україні сьогодні необхідна не просто сукупність окремих антикризових заходів, а комплексна доктрина воєнної економіки.

Така доктрина повинна базуватися на простому принципі: в умовах війни економіка не може розвиватися самостійно, але й держава не може безкінечно підтримувати її лише фіскальними вливанями. Потрібна модель, в якій оборона, виробництво, фінанси, інвестиції, трудова політика та зовнішньоекономічна стратегія функціонують як єдина система.

1. Вихідна точка: економіка тримається, але модель зростання ослаблюється

Українська економіка у 2025 році продемонструвала приріст реального ВВП лише на 1,8%, що є нижчим за урядовий прогноз. У січні 2026 року вже зафіксовано спад ВВП на 0,8% у порівнянні з відповідним періодом попереднього року. Це свідчить про те, що темпи відновлення сповільнюються третій рік поспіль.

Найбільш небезпечним є не саме уповільнення, а його природа. Сьогодні в Україні активізується попит — державний, оборонний, частково споживчий та інвестиційний. Проте виробнича база залишається слабкою. Внаслідок цього попит дедалі більше задовольняється імпортом. Виникає розрив між зростанням витрат і слабкістю внутрішньої пропозиції.

Саме звідси виникає основна суперечність воєнної економіки України: попит зростає, а виробництво відстає. Як наслідок — торговий дефіцит розширюється, валютний тиск посилюється, макрофінансова стабільність дедалі більше залежить від зовнішньої допомоги.

У таких умовах головним завданням економічної політики є не лише підтримка макростабільності, а й перетворення воєнних витрат, державного попиту та наявних заощаджень на механізм розширення національного виробництва.

2. Перша теза доктрини: воєнна економіка — це економіка мобілізації ресурсів

У мирний час держава зазвичай лише коригує ринок. У воєнний час вона повинна діяти набагато активніше: концентрувати ресурси, визначати пріоритети, створювати стимули для критичних виробництв і усувати бар’єри для швидкого розширення пропозиції.

Воєнна економіка — це не просто збільшення бюджету на армію. Це новий підхід до використання всіх національних ресурсів: фінансових, виробничих, трудових, технологічних, логістичних.

Україна вже функціонує в режимі воєнної мобілізації державних фінансів: оборонні потреби формують близько 70% видатків державного бюджету та понад 90% приросту видатків. Але цього недостатньо. Мобілізовано бюджет, але не повною мірою мобілізовано фінансову систему, кредитні механізми, інвестиційну політику та промислову стратегію.

Інакше кажучи, у нас є воєнний бюджет, але ще немає повноцінної воєнної економіки.

3. Друга теза доктрини: пріоритет — виробництво, а не лише стабілізація

Останні роки українська макрополітика значною мірою була зосереджена на стримуванні інфляції, валютній стабілізації та забезпеченні бюджетної керованості. Це важливі завдання. Але під час війни стабілізація не може бути самоціллю.

Інфляція у січні 2026 року становила 7,4%. Формально це виглядає як позитивний результат. Але реальна причина уповільнення інфляції — не стільки висока ефективність процентної політики, скільки штучне стримування курсу через інтервенції, мораторії на тарифи, відкладений попит і статистичний ефект бази. Водночас основні інфляційні ризики мають немонетарний характер: енергетичні втрати, низький урожай, зростання витрат виробників, акцизи, фіскальний дефіцит.

Отже, головна проблема сьогодні — не надмірний попит, а недостатнє виробництво.

Якщо економіка страждає від дефіциту інвестицій, праці, енергії та доступного кредиту, то надмірно жорстка монетарна політика не лікує хворобу, а лише погіршує її. Висока облікова ставка, яка третій рік поспіль перевищує інфляцію, стримує кредитування, ускладнює інвестиції, підвищує вартість державного боргу і робить фінансову систему відстороненою від відновлення виробництва.

Тому доктрина воєнної економіки повинна починатися зі зміни пріоритету: від політики пригнічення попиту — до політики підтримки пропозиції.

4. Третя теза доктрини: кредит має стати інструментом оборони і відновлення

Одна з основних аномалій української економіки полягає в тому, що за наявності близько 10 трлн грн заощаджень населення і бізнесу обсяг працюючих банківських кредитів становить лише близько 1 трлн грн. Це свідчить про те, що фінансова система не виконує свою ключову функцію — перетворення внутрішніх ресурсів у виробничі інвестиції.

Воєнна економіка не може покладатися лише на гранти, податки і зовнішню допомогу. Вона повинна навчитися активувати внутрішні фінансові ресурси. Для цього потрібна цільова кредитна архітектура воєнного часу.

Йдеться про кілька ключових напрямків:

1. довгі та доступні кредити для виробництв, які заміщують імпорт або забезпечують критичні потреби оборони, енергетики, логістики, агропереробки;
2. спеціальні механізми рефінансування банків під інвестиційні проєкти в пріоритетних секторах;
3. державні гарантії та страхування воєнних ризиків для нових інвестицій;
4. розвиток інструментів змішаного фінансування, де державний ресурс знижує ризик приватного капіталу.

Кредит у воєнний час — це не просто банківська послуга. Це інструмент економічної стійкості. Якщо країна не кредитує своє виробництво, вона фінансує чужий імпорт.

5. Четверта теза доктрини: потрібно перейти від моделі імпортозалежного виживання до моделі виробничої локалізації

За підсумками 2025 року дефіцит товарів і послуг досяг 57 млрд доларів, або 27% ВВП. Експорт скоротився, імпорт різко зріс. Це не тимчасова аномалія, а вже системний симптом.

Україна дедалі більше залежить від того, що не виробляє сама: енергообладнання, техніка, комплектуючі, значна частина споживчих і виробничих товарів. В умовах війни така модель є надзвичайно небезпечною. Вона означає, що будь-яке збільшення попиту автоматично призводить до зростання імпорту, тиску на курс і залежності від зовнішнього фінансування.

Тому доктрина воєнної економіки повинна включати політику активної локалізації виробництва.

Йдеться не про ізоляцію чи закритість ринку. Йдеться про раціональний пріоритет для тих виробництв, які можуть бути розгорнуті в Україні швидко і дати найбільший мультиплікативний ефект: енергетичне обладнання, будівельні матеріали, транспортне машинобудування, окремі види хімії, агропереробка, оборонне машинобудування, ремонтні та сервісні виробництва, електроніка подвійного призначення.

Кожна гривня державного або донорського попиту має, наскільки можливо, працювати на українське виробництво, а не на розширення імпортного кошика.

6. П’ята теза доктрини: ОПК має стати не лише воєнним, а й економічним драйвером

Оборонно-промисловий комплекс вже став одним із небагатьох секторів, де спостерігається реальне прискорення виробництва. Але його макроекономічна роль досі обмежена. Частка ОПК становить лише 8–10% у промисловості та близько 1–2% у ВВП.

Це свідчить про те, що потенціал сектора використано не повністю.

ОПК має розглядатися не тільки як інструмент забезпечення фронту, а й як основа нової індустріальної політики. Саме тут формується попит на метал, електроніку, машинобудування, приладобудування, програмування, логістику, матеріалознавство, ремонтні послуги. Це сектор, який може створювати довгі виробничі ланцюги і високотехнологічні компетенції.

Але для цього потрібні додаткові кроки: доступне фінансування, експортна стратегія для виробників, локалізація компонентів, державно-приватні партнерства, залучення інженерних кадрів, інтеграція науки й виробництва.

Воєнна економіка без сильної промислової політики щодо ОПК буде постійно недобирати внутрішній мультиплікатор.

Читайте також: Як прискорити економічне зростання і при чому тут НБУ

7. Шоста теза доктрини: інвестиції — це питання не після війни, а під час війни

Найбільш хибна думка полягає в тому, що серйозні інвестиції прийдуть лише після завершення бойових дій. Якщо виходити з цієї логіки, то країна роками житиме в режимі простого виживання і відкладатиме модернізацію на невизначене майбутнє.

Насправді інвестиції під час війни потрібні не менше, а більше. Без них неможливо підтримати виробництво, енергетику, логістику, технологічне оновлення та відновлення людського капіталу.

Сьогодні рівень капітальних інвестицій становить лише близько 7% ВВП — у кілька разів нижче середньосвітового рівня. Прямі іноземні інвестиції — 1–2% ВВП, що істотно нижче навіть за країни-кандидати до ЄС. У такому режимі не можна ні швидко відновитися, ні зберегти конкурентоспроможність.

Тому доктрина воєнної економіки повинна передбачати спеціальний інвестиційний режим — захист прав власності, страхування воєнних ризиків, податкові стимули для реінвестування, прискорені процедури для індустріальних проєктів, розвиток індустріальних парків, експортно-кредитну підтримку, пріоритет для проєктів із високою локалізацією та експортним потенціалом.

Інвестиції — це не додаток до стійкості. Це і є стійкість.

8. Сьома теза доктрини: ринок праці треба не просто рятувати, а перебудовувати

Україна стикається одночасно з двома проблемами: дефіцитом кадрів і структурним безробіттям. За роки війни країна втратила мільйони людей через еміграцію, мобілізацію та демографічне виснаження. Одночасно з цим значна частина економіки не має достатньої кількості працівників саме в тих секторах, які є критично важливими для виробництва і відновлення.

Тому воєнна економіка потребує нової трудової політики. Не косметичних програм зайнятості, а системної перебудови.

Йдеться про перенавчання кадрів під потреби промисловості, будівництва, енергетики, логістики, ОПК. Про стимули для повернення працівників. Про підтримку жіночої зайнятості. Про адаптацію ветеранів до економічної діяльності. Про створення регіональних центрів підготовки технічних кадрів. Про нову міграційну політику і нову логіку професійної освіти.

Якщо держава не управлятиме трудовим ресурсом стратегічно, дефіцит праці стане не наслідком війни, а хронічним бар’єром розвитку.

9. Восьма теза доктрини: стійкість валюти залежить не лише від резервів, а від структури економіки

Формально валютна ситуація виглядає відносно стабільною. Девальвація гривні залишається помірною, резерви високі, НБУ активно інтервенує. Але за зовнішньою стабільністю накопичується глибока структурна слабкість.

Курс тримається не тому, що експорт і виробництво стали сильнішими, а значною мірою тому, що міжнародна допомога перекриває зовнішній дисбаланс. У 2025 році це спрацювало. Але стратегічно така модель вразлива.

Стійка валюта у воєнний час — це не лише питання резервів. Це питання того, чи здатна економіка скорочувати імпортозалежність, виробляти більше всередині країни та формувати експортні надходження.

Тому валютна політика не може бути відірвана від промислової, інвестиційної та кредитної політики. Якщо жорсткий курс підтримується ціною ослаблення конкурентоспроможності національного виробника, то така стабільність стає саморуйнівною.

10. Якою має бути практична доктрина воєнної економіки

Україні потрібна не абстрактна концепція, а практична доктрина дій. Її основою мають стати кілька базових принципів.

1. пріоритет виробництва над пасивною стабілізацією.
2. перетворення державного, оборонного і донорського попиту на стимул для внутрішнього випуску.
3. запуск внутрішнього кредиту і заощаджень на інвестиційні цілі.
4. ак