Данилишин: Для Путіна війна стала замінником економічної легітимності
Війна Росії проти України давно вийшла за межі військового протистояння. Вона стала ядром політичної економіки путінського режиму, механізмом збереження влади та контролю над суспільством і елітами
Макроекономічні параметри лише підкреслюють: припинення війни для Кремля є значно небезпечнішим, ніж її продовження.
Війна як замінник економічної легітимності. У 2000–2012 роках легітимність Путіна базувалася на зростанні доходів і споживання. Сьогодні ця модель зруйнована: реальні доходи населення у 2022–2024 рр. стагнують або зростають лише номінально; інвестиції цивільного сектору скорочені; споживчий імпорт заміщений гіршими та дорожчими аналогами. Натомість режим перейшов до мобілізаційної моделі легітимності, де війна виправдовує падіння якості життя. Мир автоматично повертає питання економічної відповідальності.
Економіка війни: цифри, що пояснюють мотивацію. За роки повномасштабної війни Росія фактично перебудувала бюджет під військові потреби. Ключові параметри:
Військові та безпекові витрати:
- 2021 рік: ~3,5% ВВП;
- 2024–2025 роки: 6,5–7,5% ВВП;
- У федеральному бюджеті — 35–40% усіх видатків.
Федеральний бюджет:
- дефіцит: 2–3% ВВП щороку покривається коштами Фонду національного добробуту (ліквідна частина скоротилась більш ніж удвічі з 2021 р.); внутрішніх запозичень; прихованої монетизації
Воєнно-промисловий комплекс як драйвер ВВП:
- До 70% зростання промислового виробництва у 2023–2024 рр. припадає на оборонні галузі;
- Цивільне машинобудування і високі технології — стагнація або спад.
Це означає, що формальне зростання ВВП (1,5–3%) є військово-інфляційним, а не розвитковим.
Читайте також: Війна триватиме доти, доки Росія буде здатна воювати
Соціальна стабільність купується війною. Російська держава фактично монетизує війну для населення: одноразові виплати мобілізованим: еквівалент 6–10 середніх річних зарплат у регіонах; щомісячні військові доходи у 2–3 рази перевищують середню зарплату поза мегаполісами; для десятків депресивних регіонів війна стала головним джерелом грошових надходжень.
Мир означає повернення сотень тисяч людей без роботи; різке падіння регіональних доходів; зростання соціального напруження.
Санкції та пастка “війна або обвал”. Попри адаптацію, санкційний ефект є структурним: експорт енергоносіїв: фізичні обсяги — збережені частково; ціни та маржа — різко нижчі; бюджетні нафто-газові доходи у реальному вимірі нижчі на 25–30%, ніж до війни; технологічний імпорт — деградований; відплив людського капіталу — понад 1 млн осіб (міграція + мобілізаційні втрати).
Вихід із війни без зняття санкцій означає різкий фіскальний та платіжний шок, до якого режим не готовий.
Еліти, бюджет і страх відповідальності. Війна дозволяє Кремлю розподіляти бюджетні потоки в ручному режимі та маскувати неефективність через “воєнний стан”; утримувати лояльність бізнесу доступом до держзамовлень; а головне — уникати відповідальності за економічний провал.
Мир запускає логіку: хто відповідальний за втрату резервів, деградацію економіки та санкційну ізоляцію? Для персоналістського режиму це критично.
Де-факто: макроекономіка чітко показує: Путін не хоче миру, бо: 6–8% ВВП вже “зашиті” у війну; бюджет, регіони та ВПК стали заручниками воєнних витрат; формальне зростання ВВП не виживе без війни; мир означає соціальний, фіскальний і політичний обвал.
Тому війна для Кремля — це не шлях до перемоги, а механізм відтермінування неминучої внутрішньої кризи.
Висновки для України. Вітчизняний оборонно-промисловий комплекс (ОПК) стає все більш потужним і самодостатнім. За час війни потужності ОПК зросли в 35 разів і станом на кінець 2025 року оцінюються у 35 млрд доларів США. З понад 900 працюючих компаній ОПК — близько 100 державних і 800 приватних. Україна вже в змозі виробляти 4 млн безпілотників різних типів на рік. У 2025 р. бюджет розвитку ОПК (розробки та впровадження нових технологій) досяг максимальних значень – 85 млрд грн. У нинішньому році було розпочато масове виробництво крилатих ракет і ракет-дронів, суттєво зросло виробництво САУ “Богдана”, снарядів, мін і дронів різних типів. 25 закордонних компаній, включно зі світовими гігантами у сфері ОПК, знаходяться на різних етапах локалізації військових виробництв в Україні. Частка матеріально-технічних потреб ЗСУ, що покривається вітчизняним ОПК, досягла 40%.
До завершення військових дій українська держава потребуватиме вагомої зовнішньої підтримки для продовження боротьби з агресором і збереження власного суверенітету. Але очевидним є й те, що з урахуванням наявних проблем і ризиків, критично необхідним є максимізація внутрішніх ресурсів у розпорядженні української держави.
Симбіоз держави та приватного сектора у справі посилення вітчизняного ОПК на сьогодні виглядає оптимальним рішенням. Але такий симбіоз не заперечує факту підвищення ролі держави в управлінні й контролі за використанням різних видів ресурсів.
Переведення частини національної економіки на військові рейки – ключове завдання найближчого часу. Вирішення цього завдання має спиратися на застосування комплексу економіко-управлінських важелів, домінівним серед яких є державне оборонне замовлення.
Першочерговим є кратне збільшення державного оборонного замовлення з охопленням виробників державної та приватної форм власності та впровадження державних цільових програм з фокусом на потребах Сил Оборони України. Здійснення масштабних державних інвестицій в нові потужності військового виробництва. Спрямування внутрішніх ресурсів – праці та капіталу — на ведення збройної боротьби з агресором має відбуватися і через суттєве нарощування державних інвестицій. Здійснення капітальних інвестицій з державного бюджету чи через спеціалізовані державні агенції є необхідним для нарощування наявних виробничих потужностей підприємств ОПК державної власності, створення нових потужностей та їх модернізації.
Застосування державних стимулів/ засобів державної підтримки для виробників військової продукції всіх форм власності. Великі державні замовлення та інвестиції повинні комбінуватися із системою стимулів і методів держпідтримки. Тобто держава, з одного боку, спиратиметься на дію ринкових механізмів (які надаватимуть більшу кількість ресурсів для військового виробництва), а з іншого боку, забезпечуватиме коригування цих механізмів у бажаному для себе напрямку.
Включення великої кількості приватних виробників до кола суб’єктів національного ОПК даватиме можливість досягати поставлених цілей з меншими витратами відносно ситуації виробничої монополії чи олігополії великих державних компаній.
Необхідність застосування державних стимулів пов’язана і з тим, що під час війни бар’єри для будь-яких приватних інвестицій є надзвичайно високими, з огляду на безпекові ризики й можливості для фізичного руйнування активів. Зазвичай не існує такої ринкової рентабельності, що могла б зацікавити бізнес інвестувати кошти у виробництво, яке може бути зруйноване ворогом.
Частина військових виробництв в Україні могла б матеріалізуватися у формі державно-приватних партнерств (ДПП) і будівництва спільних оборонних підприємств з країнами-партнерами. ЗСУ мають бути повністю переоснащені за стандартами НАТО, що потребуватиме міжнародної кооперації та будівництва спільних оборонних підприємств.
На нашу думку, створення нових і нарощування наявних виробничих потужностей підприємств ОПК має спиратися на використання таких інструментів:
- державні гарантії та компенсація кредитних процентних ставок за кредитами, залученими з метою виробництва сучасних видів озброєння та технічних засобів для ЗСУ (включаючи закупівлі основних фондів);
- надання пільг з податку на прибуток підприємств і податку на землю для нових підприємств у сфері ОПК, що діятимуть протягом 2-5 років з моменту відкриття підприємств;
- надання податкових субсидій підприємствам ОПК на величину інвестиційних витрат і податкових преференцій інвестиційному імпорту;
- відбудова логістики та інфраструктури для виробничої діяльності підприємств ОПК, які було пошкоджено під час війни.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Богдан Данилишин, академік НАН України
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.