Між Україною та США: велика розмова з Уляною Супрун
Уляна Супрун — українка, яка народилась в Детройті, громадська та державна діячка, лікарка і реформаторка у програмі "Люди Змін з Лесею Вакулюк" на телеканалі Еспресо розповіла про родинну історію втечі від СРСР, свідоме повернення в Україну, реформу медицини та політику США
Сьогодні моя гостя — це людина, для якої нецікаво, коли легко і просто. Вона завжди ставить вище потребу служіння, ніж своє особисте. Вона хотіла займатися культурою, але взялася, напевно, за одну з найбільш просякнутих радянщиною сфер — медицину, взялася її змінювати.
Пані Уляно, напередодні 2013 року, якраз таких бурхливих подій 2013 року, ви приїхали в Україну. І з того часу тут ще жодного разу не пожалкували?
Ані разу.
Серйозно?
Серйозно.
Ані революція, ані війна, яка почалася в 14-му, ані повномасштабне вторгнення, життя під ракетами, вибухи, всяке різне…
Ну, ніби є китайське таке прислів’я, що хочеться жити у цікавих часах. Я думаю, що так і відбулося в нашому житті.
Це знову той випадок, коли не все просто і легко, але вам це подобається.
Так, найбільш цікаво.
Але зараз це цікаві часи не лише в Україні, але й у Сполучених Штатах, де ви народилися. Як вам зараз з України спостерігати за тим, що там відбувається? Що думаєте, що сталося з американцями?
Трохи важко дивитися на ті речі, які зараз відбуваються в Штатах.
Найважливіше — як змінюється політика підтримки України у нашій, на жаль, війні. Чи буде зброя, чи не буде, що зупиняється, які вимоги є від нового президента і його адміністрації супроти України, щоб нарешті у нас була перемога. Це найбільше турбує. Те, що відбувається всередині суспільства, ті зміни, які відбуваються, — це їхнє внутрішнє.
Важко мені дивитися, я колись там жила і хотіла, щоб життя було краще для тих людей, які залишилися в Штатах, але це був їхній вибір.
Дуже багато українців за походженням чи ті, які пізніше переїхали жити в Сполучені Штати Америки, голосували за Трампа. Як ви думаєте, чому так сталося?
Українська діаспора традиційно голосувала за республіканців, бо в часи Радянського Союзу, коли Україна була поневоленою нацією, республіканці були тими, хто більше підтримував Україну. І навіть Ейзенхауер започаткував щорічний тиждень поневолених народів, під час якого про українців говорили, розмовляли.
Дуже багато людей говорять, що Рейган був тим президентом, який призвів до розпаду Радянського Союзу. Ну, я не знаю, чи це стовідсотково правда, але так традиційно думають.
Також є питання щодо того, що відбулося після розвалу Радянського Союзу, чи республіканці, чи демократи більше підтримували українців. Це не 100% по одній стороні або іншій стороні. Але багато українців традиційно є республіканцями, і я думаю, що вони підтримували не стільки Трампа, скільки республіканську партію. Декотрі з них думали, повірили, що він зможе закінчити війну дуже скоро, швидко, як тільки стане президентом, і вони б хотіли побачити, що війна закінчилася.
Проблема в тому, що ми не хочемо, щоб вона (війна – ред.) лише закінчилася, ми хочемо, щоб Україна здобула перемогу, щоб російське військо вийшло з країни і щоб ми знову жили у своїй суверенній незалежній державі. Можливо, вони трохи помилилися.
Як воно взагалі жити в Україні, коли ти народилася в Америці і сформувалася там? Ви приїхали в Україну вже в такому доволі сформованому віці, 50 років вам було, якщо я не помиляюся.
Так, ми вже приїхали, коли я вже була дорослою, я вже працювала лікаркою багато років, то це вже, так, доросла людина. Але ми дуже часто приїжджали в Україну. Я навіть була в Україні, коли була ще маленькою дівчинкою, у 74-му році, тоді я була в кінці “совка”, у 90-му році.
А від 91-го року ми часто приїжджали в Україну, то це не було так, що я стовідсотково з американського суспільства переїхала в Україну, бо часто приїжджала і побачила, можливо, навіть трохи краще, ніж українці, які саме живуть в Україні, як змінилася країна у ті часи від 91-го, 92-го року до сьогоднішнього дня, чи, можливо, 10 років тому. Бо, коли точково приїжджати, то ми бачимо ті зміни, а коли людина є саме у тій країні, вона, можливо, не бачить, що насправді дуже багато змінилося, і позитивно змінилося.
Слухайте, ну але в 70-ті роки приїхати в Україну зі Сполучених Штатів Америки, більше того, приїхати нащадкам українців, які звідти втікали, втікали від “совєтів”, було не так просто. Наскільки я знаю, то треба було отримати візу в Сполучених Штатах Америки. І це перевірялося всілякими службами. Не знаю, чи ви до родини сюди приїжджали. Родина тут в Україні теж, напевно, перевірялася. Які у вас тоді враження були? Скільки вам тоді було років? Ви приїхали з вільної країни в країну невільну?
Мені було 11 років. Я приїхала зі своєю мамою і з таким трохи дальшим родичем, священником, він вже покійний. В той час ми не могли приїжджати в Україну до своїх родичів, чи самі, але треба було їхати через туристичну агенцію, і за нами слідкували весь час
Ми були в готелях, автобусах, ми лише могли зустрічатися з нашими родичами на вулиці. Ми не могли в готелі з ними бачитися. І коли ми пробували виїхати, щоби поїхати до села, де моя мама народилася, нас зупинили поза містом. Це ми були у Львові, ми пробували виїхати, і вони нас зупинили і не дозволили, щоб ми далі їхали.
Коли мені було 11 років, я це бачила, мої емоційні враження були, що все було дуже таке сіре. Я приїхала з країни, де були такі яскраві кольори, а в Україні все було дуже сіре. А друге, що я не могла розуміти, чому так було. Чому ми не можемо піти до наших родичів? Чому у них буде проблема після цього?
Ми мусили їхати через Москву і через, в той час, Ленінград. Як ми були в Москві, нам дали 40 сторінок меню, щоб замовляти в ресторані, в готелі. А коли ми пробували замовляти, нічого з того меню не було в ресторані. Ми питали: “А що у вас є?” І вони мали там одну страву, то ми питали: “А чому даєте людям це меню?” Вони відповідали: “Ну, не знаємо”, і дали нам те, що ми могли поїсти. Це трохи відкрило мені очі у дуже молодому віці, що це означає жити у країні, яка була в тюрмі.
Це була країна-тюрма. Люди не мали змоги ходити, читати, зустрічатися, навіть працювати там, де вони хотіли.
Коли ми виїхали, після того, наші родичі, які були у Києві, ми були у них в квартирі і спілкувалися. Після того до них приходили багато разів і питали: “А чому ми були у них, про що ми розмовляли?” І у них були певні проблеми. Інші родичі відмовлялися з нами зустрічатися, бо не хотіли мати ті проблеми.
Я колись спілкувалася також з українцем, батьки якого втікали з України під час Другої світової війни. І він теж розповідав, як приїжджав ще в радянські часи зі своїми батьками і теж їх так супроводжували певні люди зі структури на три букви — КГБ. І його дивувало тоді, що у ванній ті його родичі, до яких вони прийшли, відкручували воду. І він не розумів, для чого це. Аж потім йому вже в дорослому віці пояснили, що для того, щоб не було чути, про що вони говорять. А окрім того, його дивувало, (він з Канади), він каже: “В нас уже були пральні машинки, які все робили самі, були посудомийки, а тут цього всього не було. Тобто більш побутовий рівень його здивував, хоча “Совєтський Союз” розказував, що він найкращий. Тут найпередовіші винаходи і людям живеться найліпше в цілому світі”.
Чи у вас були теж якісь такі спостереження за цим, що це “най-най-най”, окрім того, що 40 сторінок меню, якого насправді не було, тих страв не було? Ще щось таке, що вдавалося, але не було насправді?
Здавалося, що це є як, скажімо, люди з України, коли виїжджають за кордон, у них уява світу є такою, що весь світ є як моя країна, або там, де я живу. І так само у Штатах, коли я виростала, я думала, що весь світ виглядає, як у мене вдома. І що ця Україна, яка існує, про яку мені розповідали мої бабусі і дідусі, яку вони пам’ятали, то моя уява про Україну була більше такою, скажімо, як Шевченко розповідає, або як ми бачимо на картинках: гарне село, люди, всі сусіди знають один одного, всі допомагають.
Ну, трохи по-іншому вийшло. І знову для мене була велика різниця між Штатами, і я відчула цю несправедливість, бо я зі Штатів розуміла, що світ може бути іншим. Багато людей в Україні ніколи не бачили інший світ і вони думали, що цілий світ є як їхній світ. А тому що я була з іншого, я бачила і бачила цю несправедливість.
Мені було 11 років, я про це не розмовляла із дорослими людьми, але з дітьми я питалася у них. От, скажімо, в мене був інший одяг, інші футболки. Ми привезли ляльки, які мали одяг, який можна було змінювати, і для них це все було дивним. Я їм розповідала про своє життя, про школу, вони про своє, і воно було дуже різним.
Ваші батьки опинилися в Сполучених Штатах ще зовсім маленькими дітьми, так? Мамі було п’ять, а татові десять.
Вони виїхали, вони були примушені виїхати з України, бо їхні батьки були задіяні у підпільних організаціях, коли “совєти” прийшли, повернулися на західну Україну. Вони обидва із західної України, то вони виїхали зі своїми батьками, пережили кілька років у таборах для переселенців у Німеччині, а тоді приїхали в Штати. Моя мама через Луїзіану, через християнські організації, які їх спонсорували, а батьки мого батька приїхали через родичів, які їх спонсорували. І вони опинилися — і одна сім’я, і друга — в кінці опинилися в Детройті, і там мої батьки познайомилися.
Ви кажете кілька років у цих DP таборах, таборах для переміщених осіб, але життя в тих DP таборах теж було “не мед”. Більше того, бувало так, що Совєтський Союз дуже стежив за тим, щоб потім тих людей повернути назад. Я маю на увазі українців чи білорусів, чи інших, які намагалися втекти від “Совєтського” режиму, повернути назад. Вони змушували родичів писати з України листи: “Давайте назад. Тут така хороша влада, так добре живеться”.
Бувало, що люди спокушалися, думали: “Я повернусь, там же моя родина”. І там їх чекало пекло: заслання або тюрми. Чи ви говорили колись із батьками, як їхні батьки прийняли це рішення, що ні, ні кроку назад, і не можна вірити Совєтській системі?
Вони були досить обізнані з тою системою, яка поверталася на українські землі, і ніхто навіть на мить не подумав, щоб повертатися в ту систему, бо розуміли. Їм було важко, бо вони залишили своїх братів, сестер, які залишилися в Україні, і вони переживали, що ті будуть покарані за їхні дії. Але вони свідомо розуміли, що якщо вони повернуться, це буде або тюрма, або смерть, то вони залишилися.
Мій дід по батьковій стороні був комендантом табору переселенців. Вони організували там школи, культурні проєкти, “Пласт”, “Сум”. Там було ціле українське життя в тих таборах. Так само моя мама, як вони виїжджали, її батьки подорожували багатьма містами Німеччини, і вони опинилися в Мюнхені. Коли була можливість переїхати в Штати, вони скористалися цією можливістю.
Як відбувалося ваше становлення українкою у Сполучених Штатах Америки? Роман Ващук, той, який був послом Канади в Україні, має теж подібну історію до вас, бо його батьки також в часи Другої світової втікали звідси й опинилися в Канаді. Я розмовляла з ним про це. Ми говорили про Квітку Цісик. Теж подібна історія, так?
Він розповідав, що всі діти ходили до школи п’ять днів. А українські діти ще й в недільну школу. Він казав: “Я хотів на вихідних просто побавитися, м’яча поганяти, а треба було йти і вчити українські віршики. Або всі святкували Різдво в один час, а ми святкували в інший”.
І мама сварилася, вона наполягала, що в нас має бути таке Різдво, як Різдво в Україні, а не те “американізоване” Різдво, яке ми бачимо, наприклад, в художніх фільмах американських. І він казав: “Коли я став дорослим, аж тоді я зрозумів, навіщо були ті вірші Шевченка, навіщо було те Різдво, навіщо було багато інших моментів”. Як це відбувалося у вашій родині? Чи були конфлікти, що ви казали: “О Боже, скільки можна того? Можна я просто піду зі своїми американськими друзями погуляю і проведу час?”
Ми ходили зі своїми американськими колегами також. Це не було так, що ми ексклюзивно були в українській громаді. У нас були друзі, які не були українцями, і багато з них поважали те, що ми хотіли розвивати наше українство, навіть не проживаючи в Україні. Коли я виростала вдома, ми розмовляли українською. Англійську мову я вивчила через старших брата і сестру, які ходили до школи.
Мої бабусі й дідусі розмовляли лише українською, вони дуже калічили англійською. Це для нас було як дихати, – бути українцем, це було нормально.
Так, ми ходили до іншої церкви, додатково вчилися ще один день на тиждень у школі Українознавства, яка була по суботах. Але це все було нормально, бо наше оточення в більшості було таким самим.
Також ще до 91-го року було дуже важливо, щоб ми якось могли захистити це українство, бо ми бачили, що в Україні не дозволяли українцям бути українцями, а нам дозволено було, то ми ніби це хотіли захистити.
І коли в 91-му році Україна вже стала незалежною, було розуміння, що вже є ця держава, про яку ми мріяли, що вона буде колись незалежною. Але, як ми всі знаємо, так само як коли народжується дитина або народжується ідея, це не з самого початку все нормально, і треба дорослішати до моменту, коли бути вже дорослою країною.
І це доросла людина зробила цей вибір. Ті, які народилися, багато з них роблять цей вибір також. Вони беруть участь не лише у культурних, мовних, а також і політичних процесах, і вони всі є частиною – бути українцем.
Але вам в Україні не раз ставили такі докори, що, мовляв, та яка ви українка, якщо ви народилися в Сполучених Штатах Америки? Як вам оці докори? Наскільки вони справедливі? Що ви відповідали таким людям?
Ну я є українкою, я маю громадянство. Мої батьки і по батьковій, і по маминій стороні, дуже багато родичів, генерації, які були в Україні. Це не є так, що я не маю ніяких українських коренів.
Те, що я народилася на території іншої країни, це не є мій вибір, і це не був вибір моїх батьків. Вони би хотіли залишитися в Україні, а їм не було дозволено залишитися.
Що це означає бути українцем? Це є вибір, це є стати українцем. Лише народитися на якійсь землі не автоматично робить людину цієї національності.
І в Сполучених Штатах, як ми бачимо, це є країна іммігрантів. І можна бути з будь-якої країни і стати американцем. Я думаю, що Україна також після війни, коли вже в нас буде перемога і буде відновлення України, і ми будемо процвітати, в нас також будуть іммігранти, які схочуть прийти і стати українцями.
Ви повернулися сюди волонтеркою, але так якось закрутилося, що ви стали міністеркою. Ви сподівалися на такий розвиток подій?
Ні, не сподівалася.
Як зараз ви оцінюєте свою реформу, яку не вдалося до кінця довести? Ви задоволені чи, навпаки, сумуєте, що не все вдалося?
Я можу вам відкрити маленьку таємницю: реформа ніколи не закінчується. Вона ніколи не завершена, бо завжди є нові ідеї, нові способи, нові процеси, і треба покращувати. Це би було як якби я, як лікарка, лікувала людей методами 80-х років у XXI столітті. Ну, це вже не потрібно.То воно завжди продовжується.
Реформа, трансформація системи охорони здоров’я, яку ми запланували, була запланована на кілька етапів.
Перший етап пройшов, другий етап, ну, наполовину пройшов. І тоді почалася пандемія. А це трохи заважало у цьому, щоби продовжувати реформу. Тоді знову включилися у реформу, а тоді почалася повномасштабна війна. А чи воно продовжується? Так. Чи воно до кінця завершилося? Думаю, що навіть те, що ми запланували, до кінця ще не було зроблено, але дуже багато позитивних змін було здійснено. І я думаю, що одна з найважливіших речей — ми змінили культуру довкола охорони здоров’я. Замість того, щоб система існувала задля системи, охорона здоров’я має мати пацієнта в центрі уваги, а не саму систему.
Але у Сполучених Штатах ми бачимо, що їхня система охорони здоров’я кульгава, бо люди не завжди мають доступ до лікарів, не завжди мають доступ до медичних послуг. І якщо ти бідний, то ти трохи приречений. Чи ви впроваджували саме американську систему тут, або ж іншу? Яку?
Це не американська система. Американська система здебільшого базована на приватних компаніях, які продають своїм клієнтам страховку, щоб ця страховка тоді платила за їхню медичну допомогу. Або, якщо це людина старшого віку, понад 65 років, або людина, яка не має фінансових можливостей, щоб заплатити, тоді держава має програми, щоб допомогти.
Це 100% не та система, яку ми хотіли, планували і впроваджували в Україні. В Україні є єдиний платник, який купує послуги медичної допомоги, і це Національна Служба Здоров’я України. Якщо хтось хоче, вони можуть додатково купувати страховку або піти і самостійно заплатити у приватних закладах. Але кожна людина, яка живе в Україні, має доступ до медичних послуг через Національну Службу Здоров’я.
І ця служба більш базована на британській системі, але це унікальна українська система, бо є багато речей, які були запозичені з багатьох інших країн. Скажімо, важливість первинної допомоги, цієї первинної ланки — це частково британське, але також ізраїльська система. І щоб змінювати систему, не можна взяти з однієї країни і пересадити її в іншу, бо культура інша, люди інші, і не можна такого робити.
Знаєте, я сьогодні намагалася згадати прізвище нинішнього міністра охорони здоров’я, хоч я журналістка і маю знати, і так воно довго мені згадувалося.
Але я думаю, що поки ви були міністеркою, якщо би так вийти на вулицю і спитати, хто міністр охорони здоров’я, то кожен українець, навіть той, який не дуже цікавиться політикою, знав би, що це Уляна Супрун. Як гадаєте, чому така була увага до вашої діяльності, до вашого імені і прізвища, і чому навіть вам прізвисько приклеїли “Доктор Смерть”?
А я думаю, що це заслуга ворогів медичної реформи. Вони найбільше це обговорювали, називали і протестували проти того, що ми робимо. Ми комунікували, як могли.
Я думаю, що позитивна комунікація — на моєму Фейсбуці був блог про здоровий спосіб життя, про ті зміни, які відбуваються. Я думаю, що це було позитивне, але було стільки негативного і стільки бруду, що кожна людина знала, хто я, і це прізвисько, яке надали мені.
Ви знаєте автора того прізвиська?
Ні.
Не знаєте. А хотіли би дізнатися, хто це?
Ні. Я знала, що буде проблематично, коли перед тим, як я навіть зайшла в міністерство, коли мене призначили на першого заступника. І в перший день, коли я зайшла у дворик у Маріїнському парку до міністерства, там вже були протестувальники, які казали, що я творю “геноцид” української нації. То це було зрозуміло, що буде важко. Але те, що щось важко, не означає, що воно не є правильним.
Знову ж таки, то ви не любите, коли просто все і легко.
Ну, було би гарно, якби було просто, але думаю, що ні.
Ви кажете, що була частина людей в тій системі, яким дуже не подобалося те, що ви руйнуєте якісь корупційні схеми. Чи ці люди вже не є частиною системи зараз?
Частково ні, але багато з них залишилося в системі. Вони менше мають доступу до тих корупційних схем, що були раніше. Але декотрі з них залишаються в системі, і це забере час, я думаю, щоб нова генерація людей і лідерів прийшла до верхівки системи, щоб вона насправді змінилася.
Я недавно мала зустріч із молодими медичними лідерами, і вони вже по-іншому бачать, як світ працює, як система повинна працювати, то я думаю, це забере трохи часу.
Ви сказали, що ми зараз маємо інший час, і тому звертаємо увагу на інше. Війна, повномасштабне вторгнення — це зрозуміло. Колись ви виступали перед студентами Українського Католицького університету. У вас була промова, яку розібрали на цитати.
І ви в цій промові згадали такого Лефевра — дослідника, соціолога, математика, який провів дослідження, як американці, які народилися в Сполучених Штатах Америки, і вихідці з Совєтського Союзу, які опинилися в Америці, по-різному реагують на правду і брехню. І в ході його дослідження він запитував, чи можна лікареві збрехати пацієнту, який хворий на рак, заради блага, щоб не казати йому правду і, можливо, щоб він не засмучувався, що в нього є онкологія. І що цікаво, що лише 8% корінних американців дали відповідь: “Ну так, можна збрехати.”
А от серед вихідців з “Совєтського Союзу” таких було 89%. Чи правда під час війни є важливою? Ми зараз чуємо між людьми багато дискусій про те, що не треба було українців попереджати про те, що буде повномасштабне вторгнення, чи просто про те, що буде вторгнення Росії і що воно буде таким. Не треба було казати: “Слухайте західні розвідки.”
Навіть якщо б українцям сказали, то вони все одно би не послухалися, не сприйняли це всерйоз. І тому добре, що українців заспокоїли. Хтось каже, що ні, навпаки, треба було казати, бо люди би були підготовлені. Тут дослідження Лефевра теж доволі можна накласти на ці події. Як ви вважаєте, чи правда важлива під час війни? Що треба було людям казати — правду чи солодку брехню?
Я думаю, краще говорити правду, а як люди сприймають — це вже не ваша відповідальність. Люди будуть реагувати, як вони будуть реагувати. Як ми накладаємо те, що ми думаємо, ми знаємо, як вони будуть реагувати — то це неправильно.
Ми у нашому офісі, в нашому видавництві, дивилися не лише українські новини, а загалом, і ми побачили, що виглядає, що дуже швидко почнеться якесь вторгнення, і ми готувалися до нього. І коли воно сталося, хоча це був шок, навіть як воно сталося, бо ми не хотіли вірити, що воно станеться, ми були готові. Я думаю, що це краще.
Це нас навчають як лікарів: ми повинні подумати про найгірший сценарій і бути готовими до нього, тоді будь-що, що відбудеться, ми будемо готові. Я думаю, має бути більша відкритість у політиків щодо того, що відбувається.
У чому би ця відкритість мала проявлятися?
Я думаю, варто, щоб було зрозуміло, які є наші втрати серед військових і цивільних, щоб це було більш відкрито. Бо навіть, скажімо, на Заході, коли пишуть, скільки було цивільних втрат, там пишуть лише тих, яких Об’єднані Нації могли самі побачити на власні очі. І це досить низькі цифри.
І ми знаємо, що це є набагато вищі цифри. І якби ми були більш відкриті про ті речі, я думаю, що світ би реагував по-іншому. Навіть наші люди би реагували по-іншому. То я би саме точково про це поговорила.
Як би наші люди мали реагувати по-іншому? Що би їм дало знання наших втрат, наприклад, серед військових?
Я думаю, що це є масштабність, яка міняється. Коли ми дивимося на 20 людей, а на 20 тисяч — це є велика різниця. Скажімо, навіть як Голодомор. Коли ми дивимося на Голодомор, як це було два-три села, де померли люди, там люди не знали по цілій країні, що відбувається, воно виглядало більш локальним. Тоді пізніше, коли ми дізналися масштабність, воно змінює, що це є.
І ця масштабність може дати нам більше розуміння, що відбувається в нашій країні, і саме у війську, чому нам потрібно більше наших військових і що ми можемо зробити, щоб їх зберегти, щоб не було таких втрат.
Коли ви були міністркою, у вас був свій блог на Фейсбуці, де ви розвіювали якісь міфи, вели комунікацію з українцями. Цей блог вже не працює, так? Чи працює?
Не на Фейсбуці. Коли я вже перестала бути міністром, то я закрила сторінку, яка була сторінкою виконуючої обов’язки міністра охорони здоров’я Уляни Супрун, і взяла декотрі із тих найбільш цікавих, і ми видали книжку. Наше видавництво ARC.UA видало книжку “Мочи манту”.
І в цьому можна прочитати дуже багато з тих цікавих, але також в інтернеті залишилися ті дописи на сайті suprun.doctor. І там можна знайти більшість тих дописів, які були.
Ми, як я вийшла з міністерства, вирішили створити видавництво, щоб займатися більше культурними питаннями, видавати книжки, також журнал, який є онлайн, називається arc.ua. І ми видаємо книжки, і була панельна дискусія на тему нової книжки.
Це є “Клептократія по-американськи”, – як США створила найбільшу у світовій історії схему відмивання коштів, яка дуже вчасно вийшла, якраз на початку нової адміністрації в Сполучених Штатах. Ми також маємо журнал англомовний, який видається в Лондоні, і українськомовний, який називається The Ark. І в нас вже є два примірники Ark, але на сайті є набагато більше оповідей.
Як я була в міністерстві і до того, як зайшла в міністерство, було розуміння, що щоб змінити, навіть, скажімо, як ми поговоримо про систему охорони здоров’я, нам потрібно змінити культуру в країні, щоб система охорони здоров’я змінилася. А що це культура? Це не лише мистецтво, а це – як ми живемо. І наша культура, як ми спілкуємося один з одним, яке є наше ставлення до державних структур, до суспільних, до соціальних. І єдиний спосіб, в який можна змінювати цю культуру, — зайти саме у мистецькі проєкти і дивитися, як можна нове спілкування мати. То у наших оповідях це є українські автори.
Багато з них є нові автори-українці. Це нові голоси, і вони мають свій голос, який не був почутий. Бо в Україні дуже важко видавати свою книгу або своїми словами описувати щось, щоб воно було доступне для ширшого суспільства. І ми концентруємося на довгі читання, бо наше розуміння також є, що у 200 до 500 слів не можна вглибитися в якусь тему і розвивати її. То читання є від 3,000 до 10,000 слів оповіді — є Fiction, Non-Fiction і чудові ілюстрації українських ілюстраторів.
Просвітництво — це те, чим ви зараз вирішили зайнятися, або на що прийшов час у вас. Але чи воно спрацює, зважаючи на світові тенденції, що люди все менше і менше читають?
Ну, я би хотіла, щоб ці тенденції трохи змінилися. І що ми зауважили в Україні, що немає такої зацікавленості у електронних книгах, а саме у паперових. Люди купують паперові книги. І вони читають. За останні п’ять років дуже підвищився рівень видавництва книжок, видання книжок і кількість українськомовних книжок та книжок, які написані українськими авторами. То я думаю, що, можливо, в Україні трохи по-іншому, ніж у решті світу, щодо цього, як люди читають.